Біог
рафія
Ось я і дійшла до найважливішого розділу, який, правду кажучи, треба було зробити першим та опублікувати на першій сторінці,
але в цирку завжди все не так як у людей. Тому і біографію я буду намагатися розповісти як можна цікавіше, наскільки це
взагалі можливо розповісти біографію.
Так вийшло, та в цьому є багато гарного, навіть якщо і не для у усього світу, але в однієй маленькій сільскої лікарні у селищі Горбачево-Міхайлівка, мешканці якого із гордістью звуть себе донеччанами, незважаючи на доволі-такі велику відстань до найближчого краю міста та транспорт, який ходить дуже рідко (а тоді ще рідше!). 16 березня 1947 року народилася нова людина, яку тато із мамою пізніше назвали Анатолієм. Чесне слово! Саме так все і було! А було це у сурові післявоєнні часи.
Я не буду тут говорити про те, що тато зростав гарним хлопчиком, допомогав мамі, а також доглядав за маленькою сестричкою, яка народилась наступного року, повторював подвиги юних тімуровців, носив воду самотнім стареньким. Все це, без умовно було. А також булі веселі ігри та таке ж веселе радянське дитинство. Він жив у невеликому п'ятиповерховому будинку, який було збудованано дразу після війни в Ленінському районі міста Донецька, але більшість часу він проводив у чужіх бабусі та дідуся, які стали рідними для нього та його сестри, та батьків, звичайно. Вони жили у селі, та батько часто рвав у них в саду сліви та абрікоси, а також у полі вчився їздити верхи на дуже красивій лошадці Зірочці.
Та як і всіх дітей до та після, 1 вересня 1954 року батьки вперше привели його за руку до школи. Звичайни хлопчик. Вчитися йому подобалося, а вчителям подобалося викликати його батьків до школи, щоб із радістью повідомити їм про успіхи сина. Хоч він і не віддавав перевазі жодному із шкільних предметів. У 1962 році він пійшов займатися у секцію боротьби, де сильному хлопчику обіцяли непогане майбутнє. Однак, мабуть (вибачте за грусну інтонацію), не судилося. Після чергової операції на локтевому суставі, врачі заборонили йому займатися боротьбой. Однак, потім цей вид спорту зіграв для нього непогану службу. Допомогав знайомитися із дівчинами та, звичайно, створити номер із найкращою у світі ведмедицею. Але зараз мова не про неї.
Із дитинства Толя відрізнявся цілеспрямованністю та любов'ю до труду, та саме тому у 1963, коли йому виповнилося 16 років, він почав працювати на Донецькому Машинобудівельному заводі, у тому ж цеху, де 40 років нтому працював Нікіта Сергійович Хрущьов, особа доволі відома у великому світі, але вже у 1965 зібрав речі та, не смпитаючи батьків, які все одного нікуди би не відпустили вісімнадцатирічного сина, уїхав до Сибіру, де працював моторістом на катері. Звичайно, усі ці спеціальності важко назвати творчими, але вони у більшій мірі сприяли вихованню характера та стремлінню у всьому покладатися тільки на себе. У 1966 батько призвали до Радянской армії, з якої він демобілізувався у 1969. Тогда він і прийшов до цирку, де і залишився на все життя. Перерву в роботі він зробив тільки для того, щоб вступити до ДІТМС (Державного Інституту Театрального Мистецтва) на режисерский факультет (1978-1979), хоч і вважав своїм головним покликанням саме цирк.
Подальша розповідь, в якій мова пійшла би про всі ці країни та міста, де тато був разом іх Кешею, ведмедицею, яка була єдиною з усіх тих, с ким він працював раніше, з ким він зміг створити унікальний номер, такий, яким він є зараз (я не буду зараз про нього розповідати, так як про це дуже яскраво написали журналісти різноматнітних виданнь, які брали у них (тата і Кеші) інтерв'ю. Усі ці статті ви можете прочитати тут), може зайняти цілу книгу. До того ж я не люблю похвалятися. Навіть успіхами рідного батька. Тому я буду тільки час від часу публіоквати на сайті статті з журналів, які багато в нашому сімейному архіві. Думаю, вони зможуть розповісти про мого батька більше, чим навіть найбарвистіша біографія.
Так вийшло, та в цьому є багато гарного, навіть якщо і не для у усього світу, але в однієй маленькій сільскої лікарні у селищі Горбачево-Міхайлівка, мешканці якого із гордістью звуть себе донеччанами, незважаючи на доволі-такі велику відстань до найближчого краю міста та транспорт, який ходить дуже рідко (а тоді ще рідше!). 16 березня 1947 року народилася нова людина, яку тато із мамою пізніше назвали Анатолієм. Чесне слово! Саме так все і було! А було це у сурові післявоєнні часи.
Я не буду тут говорити про те, що тато зростав гарним хлопчиком, допомогав мамі, а також доглядав за маленькою сестричкою, яка народилась наступного року, повторював подвиги юних тімуровців, носив воду самотнім стареньким. Все це, без умовно було. А також булі веселі ігри та таке ж веселе радянське дитинство. Він жив у невеликому п'ятиповерховому будинку, який було збудованано дразу після війни в Ленінському районі міста Донецька, але більшість часу він проводив у чужіх бабусі та дідуся, які стали рідними для нього та його сестри, та батьків, звичайно. Вони жили у селі, та батько часто рвав у них в саду сліви та абрікоси, а також у полі вчився їздити верхи на дуже красивій лошадці Зірочці.
Та як і всіх дітей до та після, 1 вересня 1954 року батьки вперше привели його за руку до школи. Звичайни хлопчик. Вчитися йому подобалося, а вчителям подобалося викликати його батьків до школи, щоб із радістью повідомити їм про успіхи сина. Хоч він і не віддавав перевазі жодному із шкільних предметів. У 1962 році він пійшов займатися у секцію боротьби, де сильному хлопчику обіцяли непогане майбутнє. Однак, мабуть (вибачте за грусну інтонацію), не судилося. Після чергової операції на локтевому суставі, врачі заборонили йому займатися боротьбой. Однак, потім цей вид спорту зіграв для нього непогану службу. Допомогав знайомитися із дівчинами та, звичайно, створити номер із найкращою у світі ведмедицею. Але зараз мова не про неї.
Із дитинства Толя відрізнявся цілеспрямованністю та любов'ю до труду, та саме тому у 1963, коли йому виповнилося 16 років, він почав працювати на Донецькому Машинобудівельному заводі, у тому ж цеху, де 40 років нтому працював Нікіта Сергійович Хрущьов, особа доволі відома у великому світі, але вже у 1965 зібрав речі та, не смпитаючи батьків, які все одного нікуди би не відпустили вісімнадцатирічного сина, уїхав до Сибіру, де працював моторістом на катері. Звичайно, усі ці спеціальності важко назвати творчими, але вони у більшій мірі сприяли вихованню характера та стремлінню у всьому покладатися тільки на себе. У 1966 батько призвали до Радянской армії, з якої він демобілізувався у 1969. Тогда він і прийшов до цирку, де і залишився на все життя. Перерву в роботі він зробив тільки для того, щоб вступити до ДІТМС (Державного Інституту Театрального Мистецтва) на режисерский факультет (1978-1979), хоч і вважав своїм головним покликанням саме цирк.
Подальша розповідь, в якій мова пійшла би про всі ці країни та міста, де тато був разом іх Кешею, ведмедицею, яка була єдиною з усіх тих, с ким він працював раніше, з ким він зміг створити унікальний номер, такий, яким він є зараз (я не буду зараз про нього розповідати, так як про це дуже яскраво написали журналісти різноматнітних виданнь, які брали у них (тата і Кеші) інтерв'ю. Усі ці статті ви можете прочитати тут), може зайняти цілу книгу. До того ж я не люблю похвалятися. Навіть успіхами рідного батька. Тому я буду тільки час від часу публіоквати на сайті статті з журналів, які багато в нашому сімейному архіві. Думаю, вони зможуть розповісти про мого батька більше, чим навіть найбарвистіша біографія.